Ліна Костенко “Маруся Чурай”. Історія написання та історична основа.

14 Квітня 2020 р. 27688

Попри історичну амнезію, яка опосередковано культивувалася офіційною пропагандою у часи СРСР, українські митці продовжували створювати шедеври історичної літератури. Таким є роман у віршах "Маруся Чурай", у якому поєдналися історичні відомості (так званий дух доби), ліричність та щирість почуттів і глибокі філософські підтексти.

Роман "Маруся Чурай" -- історія та людські долі. Він є незвичайним твором і за формою, і за змістом. За формою -- в українськії та й світовій літературі не так вже й багато романів у віршах. А за змістом - бо історичні події, якими б важливими вони не були, сприймаються читачем лише як тло, на якому розгортаються справжні людські драми, вирують пристрасті та почуття. В усій цій картині, попри зміни місця дії та дійових осіб від епізоду.до епізоду, залишається незмінним одне -- щирість, невигаданість того, що відчувають та роблять герої, життєвість та глибина почуттів.

Україні таланить на великих жінок. Три століття віддаляють Марусю Чурай від поетеси Ліни Костенко. Але скільки спільного мають ці незвичайні жінки, ці беззахисні і беззбройні пророки нашого багатостраждального народу, слово яких було «духовним мечем». І ось ожила легендарна дівчина на сторінках історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Василівни Костенко, який побачив світ у 1979 р. Вихід цього твору став справжньою подією в нашій літературі. Люди, які двох слів не могли зв’язати рідною мовою — нещасні жертви свого часу — шукали, діставали, читали й перечитували «Марусю Чурай». Приміром, у далекому Казахстані українці від руки переписували роман.

У чому ж сила цього твору? Яка причина його фантастичної популярності? Зі сторінок роману постала неприкрашена історія нашого народу. Нашу пам’ять про те, хто ми, чиї діти, витрав­лювали, випалювали, відбивали немилосердно... Але вона — живе. Хто порахує всіх спраглих, що припадали й припадають до «Марусі Чурай», як до життєдайного джерела? Адже така потреба зумовлена надзавданням, що постало перед нашим сус­пільством: духовне відродження нації як єдиний порятунок від морального й фізичного вимирання. «Маруся Чурай» Ліни Костенко — це не просто наша обікрадена и поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія.

Історично-фольклорна основа твору
Маруся Чурай — напівлегендарна народна поетеса-піснярка. За переказами, народилася близько 1625 р. в Полтаві в родині козака Гордія Чурая. Через віль­нолюбну, горду натуру батько мусив тікати на Січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. Якось у бою потрапив у полон і був страчений. Вважається народним героєм, оспіваний у думі.
Маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в Полтаві — через славного батька, а також завдяки Марусиному дару складати й співати чудові пісні.
Вважають, їй належать такі відомі пісні, як «Засвіт вста­ли козаченьки», «Летить галка через балку», «Віють віт­ри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «На городі верба рясна», «В кінці греблі шумлять верби» та ін.

Поштовхом до написання роману стала одна з пісень Марусі Чурай — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», за основу якої взято традиційну фольклорно-романтичну колізію: любов — зрада — помста.

В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кож­ному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю...». Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,—Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала...» О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німець­кою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, яка наново взя­лася за настільки, здавалося б, зужитий у літературі матеріал. Про легендарну Марусю Чурай написано немало творів. До ос­мислення феномену її життя й творчості зверталися багато поетів і письменників. Ім’я Марусі Чурай відобразилося також у безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко. Український народ вправі пишатися багатством народної творчості. Хтось створює щось, його визнають, й ось уже про нього складають легенди й перекази.

Так, за переказами, у 1625­-1650 рр. жила в Полтаві Маруся Гордіївна Чурай — поетеса й спі­вачка, пісні якої були широко відомі в народі. Дівчина померла в молодому віці, навіть точно не відомо як, але її чудові пісні, що їх вона подарувала народові, дали їй вічне життя в пам’яті українського народу. На жаль, не збереглося жодних архівних документів, які б засвідчили існування Марусі Чурай, страшна пожежа 1658 р. знищила всі архіви Полтавського магістрату. А легенди й пере­кази розповідають про сильне, але трагічне кохання дівчини- співачки й козака Гриця Бобренка, який помер наглою смертю, мабуть, через отруєння. Ця сюжетна лінія вплітається в істо­ричну фабулу роману — народну війну українців за визволення від поляків, татар. Дія твору розгортається в основному в Пол­таві, що на той час була важливим містом, військовим осередком, мала свій козачий полк, який боронив рідну землю.

Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно и всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. Та навіть принцип умов­ності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна...»), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла.

За переказами, Маруся народилася в 1625 році у Полтаві, у козацькій родині. Її батько, Гордій Чурай після поразки козацько-селянського повстання в 1637 році був страчений у Варшаві. Залишилися Мати Горпина і Маруся Чурай удвох. Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів,часто навіть у звичайній розмові викладали свої думки у віршах.
Навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти. Піднявся на боротьбу і полтавський полк, у якому козакував коханий Марусі Грицько Бобренко. Особисті переживання Марусі Чурай і туга за коханим перетворилися в нові поетичні рядки, пісні, думи.
В цей період створила такі пісні: «Засвіт встали козаченьки», «В огороді хмелинонька грядки устеляє», «Шумить, гуде дібровонька» та інші. Багато літературних обробок зазанала ліро-епічна пісня-балада «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», авторкою якої є полтавська піснярка середини XVII ст. Марія Гордіївна Чурай.
Згідно з переказами, Грицько Бобренко повернувшись із походу, зрадив Марусю, і вона з помсти його отруїла. Вона добровільно зізналася в злочині, за що була
засуджена до страти. Вирок не було виконано, бо в день страти посильний привіз наказ Богдана Хмельницького про помилування Марусі Чурай. Життя їй було даровано в память героїчної загибелі батька та за чудові пісні, які вона складала.
Маруся недовго жила на світі після помилування і померла в каятті у 1653 році, але залишилась у прекрасній пісенній спадщині. Легенда говорить, що після повернення з Києва, де вона була на прощі (каялася у Лаврі в своїх гріхах) Маруся тяжко захворіла і померла. А за другою версією сліди її загубились у монастирі.
Символічно живою нам залишає і Ліна Костенко в романі «Маруся Чурай».
Авторка роману сумлінно дотримується історичної правди. Персонажі її твору згадують далекі часи, коли на Півдні України, за Дніпровськими порогами, зароджувалось братство мужніх і нескорених лицарів, яке назвали українським козацтвом, запорожцями.

Про те, що це не видумана, а реальна постать, свідчив ще знавець літератури й фольклору Владіміров, а О. Шкляревський написав і опублікував у 1877 році в журналі "Пчела" в Петербурзі розвідку-нарис. Деякі легенди й свідчення дають можливість приблизно визначити роком народження Чураївни 1625. Вважають, що Маруся була дочкою козацького старшини – урядника полтавського добровільного козачого полку Гордія – і полтавської трудівниці Горпини. Під час сварки з шляхтичем, який довго і підло знущався над людьми, не минав нагоди довести українцям, що вони "бидло", батько Марусі вихопив шаблю, вбив напасника, а сам врятувався від несправедливого польського суду, який би навіть не став розбиратися, хто був винен, тим, що втік на Запорізьку Січ і пристав до нереєстрового козацтва.Під час козацько-селянського повстання у битві під Кумейками у 1637 році Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком потрапив у полон до польського гетьмана Потоцького і був страчений у Варшаві як один з лідерів визвольної боротьби. Маючи чудовий голос і ліричну душу (дівчині приписують понад двадцять народних пісень), Маруся спромоглася на велике кохання до козацького сина Гриця Бобренка. Фольклорист О. Шкляревський описав портрет Марусі Чурай, який висів на стіні у діда відомого українського письменника Г. Квітки-Основ'яненка і нібито був змальований з натури: "Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненька (тобто, невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою білою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум'янець, з карими очима та густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін.Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками... Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс". На основі цього опису свою картину намалював художник Самусєв. Прекрасний портрет Марусі Чурай створила також українська художниця Ф.Матвієнко. Співачка намальована в пишному національному одязі на тлі розкішної української природи, серед квітів і червоних кетягів калини, над якими літають пташки.Деякий час Маруся і Гриць зустрічалися й щиро любилися. Проте заради багатства й за підказкою матері вдовин син посватав дочку осаули Вишняка Галю (Ганну). З розпачу й образи Маруся отруїла Гриця, а у своєму злочині під час похорону призналася словами пісні "Ой не ходи, Грицю..." Безперечно, якщо таке відбулося дійсно, судова справа мусила бути зафіксована в архівних документах, але вони не збереглися через пожежу у Полтаві в 1658 році, коли місто згоріло дощенту. У радянські часи Іван Хоменко, розшукуючи матеріал для свого твору "Маруся Чурай", знайшов у бібліотеці АН УРСР цікавий документ – текст вироку полтавській піснетворці .У нарисі про Чураївну О. Шкляревський підкреслює, що коли у день страти Марусі на майдані зібрався великий натовп і два кати витягли на поміст майже непритомну дівчину, Іван Іскра на коні прорвався до місця страти і встиг вручити універсал Б.Хмельницького, яким гетьман відмінив вирок полтавського суду й дарував життя відомій співачці.

До образу Марусі Чурай у літературі митці зверталися дуже часто. Згадаймо лише історичну повість російського письменника О. Шаховського "Маруся – малоросійська Сафо", драми українських митців Г.Бораковського "Маруся Чурай" – українська піснетворка", М. Кропивницького "Дай серцю волю – заведе в неволю", М. Старицького "Ой не ходи, Грицю", поеми Л.Боровиковського "Чарівниця", С. Руданського "Розмай", драматичну поему В. Самійленка "Чураївна"...

Та в усіх цих творах розглядався виключно любовний аспект драми життя легендарної співачки, що, безперечно, занижувало її Історичну роль для нації і рідного краю як співця і зовсім не давало можливості показати історичне тло, розорену поляками, але не скорену й готову до боротьби під булавою Б.Хмельницького Україну.

Ліна Костенко, поставивши в центр свого Історичного полотна легендарну дівчину, заговорила насамперед не про кохання, а про насущні проблеми своєї нації і держави. Про "Марусю Чурай" Ліни Костенко Іван Дзюба найвищої думки: "Маруся Чурай" нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею. Поетичний матеріал розгортається "сам із себе" за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності, а цілість надає кожній частині вищого значення. Він живе наскрізною симфонічною взаємопов’язаністю, взаємопідсиленням". Михайло Слабошпицький теж ставить історичний роман Ліни Костенко на перше місце не тільки в її творчості, а й серед українських творів XX століття: "Маруся Чурай" Ліни Костенко – не просто наша обікрадена й поганьблена Історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це – історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це – партитура вічних мотивів духовного буття народу... Чи й треба казати про те, якої неймовірної популярності зажив цей роман у нас тільки за одне десятиліття літературного життя! Мені здається, якщо в національному письменстві є такі твори, як "Маруся Чурай", значить, воно не безнадійне, І не безнадійна доля того слова – воно виживе і вистоїть у цьому складному н трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу".

Ліна Костенко написала історичний роман у віршах «Маруся Чурай» у 1979 році. Його шлях до читачів був нелегким. Рецензенти звинувачували поетесу в тому, що вона насмілилася у творі звеличити історичні постаті, які боролися за українську державність. Вихід роману був під загрозою, та все ж після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році «Радянським письменником» восьмитисячним тиражем, а через три роки стотисячним – і розійшовся блискавично. У 1987 році поетесу було відзначено Шевченківською премією за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність». «Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки в пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко,» — писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьогодні такого документу ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі,мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XXІ столітті. А на оте не раз чуване — «При чому тут пісня?» — вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Раби на розум і на вдачу». Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

Отже, і ми з вами сьогодні прилучимося до вічності, спробувавши осягнути глибинну суть історичного роману Л.Костенко “Маруся Чурай”. Любов – це, люди, діло неосудне По всі віки. Во вік віків. Амінь. Л. Костенко