Якщо у Вас є цікава інформація про заклад, про випускників, світлини шкільних років, свої творчі роботи, просимо надсилати матеріали stas_sc58@ukr.net

​Персонажі: характеристика, основні цитати

22 Квітня 2020 р. 4282

Персонажі: характеристика, основні цитати

Від картини суду, свідків, представників місцевої влади, побутових сцен життя до колориту козаччини в різних іпостасях національних героїв (полковник
Пушкар, гонець-запорожець, дід Галерник, сам Хмельницький) перед нами постає правдива і повнокровна картина життя України XVII ст. Авторка не ідеалізує
українців, але й не змальовує їх як народ, роз'єднаний антагоністично-класовою ненавистю, чого в українському середовищі ніколи й не було. Саме через це Ліні Костенко й закидали постійно критиковану в ті часи "теорію єдиного потоку" української нації (за Михайлом Грушевським).
Головні:
Маруся Чурай, її матір; Грицько Бобренко – коханий Марусі, його матір Бобренчиха; Іван Іскра — козак, який любить Марусю.
Другорядні: полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк та інші.

Основні персонажі

Маруся Чурай

"Вона ж співала, наче голосила,
на себе кари божої просила.
Співала так, як лиш вона уміла!
А потім враз - неначе заніміла".
Маруся Чурай — постать із легенди, але язик не повертається на­звати її «легендарною постаттю», бо легендарні постаті схожі на бронзові монументи, у той час як Маруся залишиться назавжди жи­вою, молодою та красивою дівчиною, яка виливала свій сум та радощі у піснях, яка щиро кохала, але не могла змиритися зі зрадою, з ницістю людської душі. Маруся — «голос наш, і пісня, і душа». У душі герої не відбуваються складні процеси і перетворення, але вона не втрачає своєї життєвої мудрості, чистоти.
Маруся Чурай – незвичайна дівчина з Полтави, дуже вродлива, талановита. Її образ виступає в єдності з образом України. Всі свої найсвітліші почуття вона висловила в піснях. Маруся чиста серцем, розумна, окрім того, наділена поетичними і музичними талантами. Творення пісні для Марусі є чи не головним способом самовираження.
«В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все», –
признається Маруся.
« Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава,
Її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні» (Іван Іскра про Марусю).

Гордій Чурай

Гордій Чурай – батько Марусі. Був полум'яним патріотом, мужнім оборонцем своєї землі. Швидкий на розум, чистий серцем, Чурай не терпів
кривди, знущання над людьми. Про його славні подвиги складено пісні, які передаються з покоління в покоління:
«…пішов у смерть — і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб'є.»

Матір Марусі

Матір Марусі була матір'ю по своїй суті, «матір'ю усьому на землі» (дуже добра та чуйна людина). Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі, напрочуд точні слова:
«Тут двоє матерів, твоя і Божа»

Гриць Бобренко

Гриць «живе на дві душі». Це людина, яка зазнала трагічного розполовинення власного світовідчуття, власної душі. Гриць кохає Марусю, він ладен усе
віддати, щоб бути з коханою, але з іншого боку на нього тисне його мати, яка хоче оженити сина із багатою. Десь глибоко в Грицеві проростають ті паростки
пристосуванства, прагматизму та інших ненайкращих рис, які він запозичив від оточуючих. Гриць стає ніби на розпутті, не знаючи, чи врятують його кохання та
велич людської душі, а чи поглине його болото життєвої марноти та суєти.
Гриць – хлопець, якого покохала Маруся . Вiн був вродливим парубком i сміливим на війні, проте в особистому житті слабовольним i безхарактерним:
«Грицько ж, він міряв не тією міркою,
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
Що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні…»
Гриць перебував пiд впливом своєï матерi Бобренчихи, меркантильної та дрібної за духовними якостями жінки, котра не хотiла нiчого знати про одруження сина з бідною Марусею. Марусина ж любов до Гриця була безоглядною й сильною. Трагедiя дiвчини полягає в тому, що ïï велике почуття поглинули буденні проблеми: Гриць шукав заможну дівчину, а Маруся була бідною.
«Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі» (цими словами Маруся пояснює основну причину трагедії їхнього кохання ).

Іван Іскра

"В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б'є.
Він, - каже, - гордий. З ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє".
Іван Іскра – хлопець, що щиро кохає Марусю. Козак, полковий обозний, звиклий до випробувань і битв. Він — вірний друг Марусі, Ліна Костенко кількаразово «натякає» читачеві, що й Іван закоханий у Марусю, але цей гордий кароокий козак, нащадок своїх славних прадідів, не висловлює своїх почуттів жодним чином, окрім дружби та відданості, він не раз підтримує Марусю у важкі для неї хвилини. Іван Іскра — звернімо увагу вже на його промовисте прізвище — ніби узагальнений образ, що бере свій родовід ще від часів козаччини, він уособлення мужності, сили духу, це людина з гарячим відданим серцем, здатним на
все задля справедливості, волі та добробуту близьких та своєї країни.
«Таке нещастя хоч кого знеможе.
Це ж можна тут рішитися ума.
Любив же він Марусю, не дай Боже!
Тепер сидить, лиця на нім нема» (Іван Іскра на суді над Марусею).
Іван, щоб урятувати кохану від страти (за вироком суду), звертається за допомогою до самого гетьмана Хмельницького . Коли заграли знову труби до походу, Іван відразу відгукується на поклик гетьмана, він у перших лавах, під корогвами. Для нього обов'язок – найперше і святе . Прощаючись з Марусею, він говорить:
«І знов земля кипить у боротьбі,
І знову я належу не собі».

Другорядні образи

Другорядні образи не менш життєподібні та яскраві, ніж головні. У цьому, напевне, великий талант Ліни Костенко. Ліна Костенко створює панорамну, широку
картину тогочасної дійсності, залучаючи до неї і образи героїчних козаків, і звичайних селян, людей різного віку, різних професій та з різними характерами.

Мандрівний дяк

Мандрівний дяк – людина проста та мудра, яка багато знає і глибоко переймається долею своєї країни. Дуже повчальними видаються читачеві роздуми дяка про іс­торію України, про відсутність історії народу, про роль історичних подій і минулого у теперішньому та майбутньому. Дуже чуйна людина, що допомагає Марусі, ставиться до неї, як до власної дитини.

Дід Галерник

Дід Галерник – старий мудрий козак, до якого Іван Іскра приходить порадитися про Марусю. Дід двадцять років пробув у неволі на галерах, а тепер виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі. В образі діда і його самотньої оселі утверджено не лише ідею безсмертя нашого народу на велелюдному роздоріжжі Європи, а й проведено своєрідну лінію духовного родоводу (дід Галерник – Маруся Чурай – Іван Іскра).

Образ Хо – не просто витвір уяви ув'язненої Марусі, а субстантивоване вираження гнітючої самотності, при якій спілкування з людьми болюче й зайве, але
спілкування з самим собою – єдиний, порятунок від розпачу й божевілля.

Родина Вишняків

Родина Вишняків є яскравим прикладом змізернення людських душ; філософія пристосуванства та орі­єнтації на матеріальне не обминала деяких людей за усіх
часів. Нема нічого поганого в тому, щоб піклуватися про матеріальні статки своєї родини, але не слід при цьому забувати про духовне, про вічні цінності. Родина
Вишняків є яскравим прикладом дрібних людських душ, для яких на першому плані – матеріальні цінності.
«Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум'ям горить,
Він і на цьому теж нагріє руки» (характеристика старого Вишняка).
Галя Вишняківна
Галя Вишняківна – заможна , проте негарна дівчина, з якою Гриць Бобренко зрадив Марусю Чурай. Гриця приваблюють статки багатої родини Вишняків, але аж ніяк не зовнішність нареченої та риси її характеру, її дрібна та меркантильна душа:
«Так пухкі у Галі рученята,
Коса білява, куца і товста.
Як реп'яшки, зелені оченята
І пишно закопилені вуста.
Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушок.
Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –
Гостренькі зуби – чисто ховрашок».

Групування персонажів у творі особливе – негативних набагато менше, ніж позитивних, та ще й більшою мірою негативні не обділені добрими рисами, й у
ставленні до Чураївни навіть ті, .хто відверто налаштований проти неї, не можуть позбутися відчуття моральної і духовної вищості Марусі над середовищем.
Ось, наприклад, свідчення далеко не ідеальної Параски Демидихи, яка не без того, щоб удосвіта нишком потрусити мужу грушу.
А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?
Кому він ще так знівечив життя?
Або візьмемо порівняння морального статусу Марусі й Галі волоцюгою Се­меном Капканчиком, який через примітивність душі навіть не розуміє, що своїми ж словами ганить і Галю, і себе:
Ось тут і суд на тому зупинився,
що знали ж всі, і Галя не глуха,
що сватав ту, а в тої опинився.
А хто із нас, як кажуть, без гріха?.
Навіть війт Горбань, людина дуже обережна та ще й морально червива, злодій­кувата, знаходить оправдання Марусиному вчинку:
А зілля річ, ви знаєте, капризна –
Тут воно чари, тут воно й трутизна.
Вимальовуючи характер цього персонажа, Ліна Костенко вдається до влучної ремарки – авторської безпосередньої характеристики:(Тут принагідне варто
зауважити, що дьогтю він мав, справді, предостатньо, оскільки він, як виявилось потім, "з комори мєской потай дьоготь крав").І цей штрих до портрета
якнайкраще пояснює нам, чому так кортить Горбаневі вимазати Марусині ворота дьогтем, чому він так вперто намагається змусити суд не відступити від букви
закону І цим створити у співгромадян добру думку про себе, про свою порядність. Але як швидко спадає з війта маска пристойності! Ось його реакція на Іскрин
захист Чураївни у суді;
Горбань сказав:– При чому тут пісні?
Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.
І потім, бачте, чутка є, ги-ги,
що свідок цей – особа зацікавлена.
Його слова не мають тут ваги.
А в часи облоги Полтави Горбань постає перед нами вже зовсім нікчемою:
Лише Горбань хапає дрижаки,
Кричить: – Угода! Нарушать не смійте!
він думає,– як впустять їх таки,
то перш за все вони повісять війта.
Серед представників народу на суді вигідно вирізняється Ящиха Балаклійська Кошова, про яку Маруся має дуже високу думку і пізніше в своїй уяві возводить цю жінку у своєрідний символ довіку вірної люблячої і мужньої козацької вдови:
Та тільки ж я вдова не Балаклійська.
У неї муж не повернувся з війська.
Поліг, загинув, вбитий молодим,
їй можна вічно плакати за ним.
Щаслива ти, Яшихо Кошова!
А я... Хто я? По кому я вдова?
Ящиха ж першою і стає на захист любові, а отже, на захист Марусі:
У мене дома діточки малії.
Мій муж поліг в боях у Приазов'ю
.А я прийшла сюди аж з Балаклії
хоч я людина вже не при здоров'ю.
Отож, скажу відкрито і вселюдно.
Буває всяко, доля – не черінь.
Любов – це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Во вік віків. Амінь!
Гонець-запорожець від Богдана Хмельницького теж хоче врятувати піснярку, захищаючи при цьому правду, совісність, загальнолюдську І козацьку мораль:
У вас іще на спідниці
не перешили ваших хоругов?
Домарики, така у вас і смерть,
Безславно вмер, а кажете: убито.
А що, як Інший вибрати закон,
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!
А вже про заскорузлість думки суддів і збюрократизованість судової системи він говорить прямо:
Замудрувались ви.
Тут треба тільки серця й голови.

У творі також діють реальні історичні особи: полтавський полковник Мартин Пушкар, гетьман Богдан Хмельницький та ін.
Образ Хмельницького в романі ніби епізодичний, проте читач має відчуття незримої присутності гетьмана впродовж усієї дії. У сцені ж суду він постає не лише вождем нації, а й глибоко порядною, чуйною і по-державному мудрою людиною. Хмельницький забороняє суддям одноосібне вершити долі громадян, що свідчить про його філософський погляд на сенс людського життя; треба про людину судити не з одного вчинку, а оцінювати її через призму всього, що нею зроблене.
За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп'ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола,
не вистачило б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!
Найцікавішим з персонажів, які в романі творять тло, є полковник Мартин Пушкар. Суд над Марусею для нього така важка справа, що він мимохіть порівнює її з війною:
Страшне це діло, діло небуденне.
А всі почути вирока спішать
.Воно, скажу вам, легше, як на мене,
діла у битвах шаблею рішать.
Намагаючись зберегти за Чураївною презумпцію невинності до встановлення правди, Пушкар совістить Бобренчиху, коли та ллє бруд і на дівчину, і на мертво­го
сина, категорично забороняє катувати Чураївну, вимагає від суддів обачності щодо такого тяжкого вироку:
І так карати, щоби люд хрещений
не мав за що судові докорить.
Признаючи усе ж вину Марусі, полковник нагадує і про Грицькову вину, водночас він категорично виступає проти відплати злом за зло:
Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,
що світ вже так замішаний на злі,
що як платити злочином за злочин,
то як же й жити, люди, на землі?
Пушкар – людина високої культури. Його любить громада, шанують козаки. Він добре розрізняє людей підлих і порядних. Епізодична сцена, коли Мартин виходить з-за столу в суді, щоб готувати полк у похід, дає читачеві чимало інфор­мації про самого полковника:
Полковник встав, в судді перепросився,
бо мав на Білу готувати полк.
Посунув трохи війта і бурмистра.
Поспільство розступилось на аршин.
Як бачимо, Пушкар з повагою ставиться до головуючого, звичайних клерків же просто зневажає, посуваючи, як неживі предмети. Про авторитет Мартина свідчить шаноба громади, яка розступається, даючи широку дорогу своєму улюбленцю. Великим патріотом змальований Пушкар у розділі "Облога Полтави",
коли не кидається рятувати свої маєток, село, ліс, а мовчки дивиться на наругу, бо Полта­ва дорожча від багатства:
Сто років ріс. І ще сто років ріс.
Полковнику! Це ж треба провалитись,
щоб так оне стояти і дивитись!..
Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
Пушкар – нічого. Глянув – і нічого.
Спокійні очі. Сива голова.
Шорстка кирея кольору нічного.
Дивився. Думав.– Швидше б та трава!
Навіть Іван Іскра, пропонуючи Чураївні руку й серце, не уявляє їхнього ве­сілля без священика і Пушкаря. Авторська симпатія до Пушкаря передана у своєрідному екскурсі в майбутнє цього полковника:
Ще не старий. І славу мав, і силу.
(Про нього потім думу іскладуть.
Мине сім літ – і голову ці сиву
Виговському на списі подадуть).
З особливою теплотою виписаний образ діда Галерника. Спочатку він – жива легенда для маленьких Грицька і Марусі, джерело інформації про широкий світ,
Кафу, турецьку неволю; згодом починає сприйматися Марусею як народний умілець, а наприкінці твору Галерник, образно кажучи, наче випростує плечі, стає
символом народного руху, бо вважає нижчим козацької гідності ховатися від ляхів за мурами міста:
Та й те сказать, – хіба це вперше військо
у мене пройде тут по голові?..
Якби я міг вам бути у пригоді,
а то ж про шаблю думати вже годі.
А був колись такий великовоїн!
Од трьох шабель ще й досі незагоєн.
Дід переживає за хвору Марусю, розпитує про неї в Іскри, але як людина стара і досвідчена, не радить Іванові надіти через нерозділене кохання. У словах Галерника вчувається жорстока життєва правда, за якою навіть смерть Марусі – це ще не смерть усьому світові:
живі повинні думать про живе:
В такій біді ніхто вже не порадько.
Немає ради. Ради тут нема.
Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?
Е, ні, стривай, нічого це не дасть.
В житті найперше – це притомність духа,
тоді і вихід знайдеться з нещасть.
Душа у тебе має бути крицею.
Так плакати не гідно козака.
Твій батько був, Іване, Остряницею,
–наступний гетьман після Павлюка,
Ти ж син його! Душі не занехаєш,
Не маєш права, ти ж таки не Гриць...

Історична доба в історичному тлі й виразних характерах дає змогу глибоко зрозуміти й основні образи та ідеї, виражені через них. Оскіль­ки образи Гриця,
Іскри І Марусі є найскладнішими і водночас найважливішими в романі, треба розкрити особливості середовища, в якому такі натури ви­росли і сформувалися,
звернути увагу на сімейний уклад Бобренків, Чураїв, Вишняків, Остряниць. До речі, уявлення про родинні Ідеали не обов'язково по­винні випливати з побутових
сцен, інколи досить виразної художньої деталі. Ось, наприклад, слова Іскри про своїх і Марусиних батьків:
Ми з нею рідні. Ми одного кореня.
Мабуть, один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
і матері посивілі од сліз.
Глибока повага Іскри до покійної матері Марусі Чураївни відчувається у на­прочуд вдалій метафорі:
Іде Іван. І знову повертає.
Думками сніг з могили одгортає.

У сім'ї Бобренків найколоритнішим образом є безцеремонна і черства Орихна Бобренчиха. Уже читаючи перший розділ, ми дивуємося, як могла вбита горем
мати, що втратила єдиного сина, негайно знайти аж сімнадцять свідків. Бобренчишина промова на суді вражає доброю порцією жовчі, отрути і бруду. Орихна, зовсім не соромлячись, докладно розповідає, як підглядала за молодятами, не криється, що знала про гріх між ними, але це її турбувало лише тому, щоб Грицько не пустився берега;
– Щоб у заміжніх погубив підметки?
Чи, щоб пішов до Таці Кисломедки,
котра тягалась бозна-де і з ким!
Грубість, бездушність, нездатність до співчуття і глибокого страждання навіть після найбільшої втрати притаманні Бобренчисі. Недарма Яким Шибилист, порів­нюючи Ганну Чураїху та Орихну Бобренчиху, дошкульно звинувачує останню у відсутності навіть материнської любові, бо найголовнішим було для неї багатство й "воювати" за "курку, за телицю, за межу". Під час страти Марусі Бобренчиха пропихається наперед, щоб усе бачити, а мала б лити сльози на свіжій синовій могилі. Проте характеристика цього образу автором та іншими персонажами була б неповною, якби не самохарактеристика Орихни. Спонукаючи нерішучого Гри­ця до одруження з Вишняківною, мати відкриває синові душу і ділиться власним досвідом. Але яким?!
Твій батько теж... була така Ликера...
він п'ятами від неї накивав.
Об чім журитись? Дівка не галера.
Тебе до неї Бог не прикував.
Бобренчиха не відчуває мук совісті, що жорстоко зламала життя власному чоловікові, який через щоденну перевтому і докори та недогляд жінки трагічно
загинув. Що гіркою була доля Грицевого батька, свідчать Матусині згадки про сповнені співчуття до товариша розповіді Гордія Чурая:
Вони іще й парубкували разом,
І поженились десь у одночассі.
На Дмитра десь. А вже десь на Варвари
прийшов Бобренко, похиливши гребінь:
"Знайшов собі ти дівчину до пари,
а я ускочив під дурного греблю".
Життя Бобренків минало у прокльонах і сварках. Проте не злидні були тому причиною, а нестримне бажання Орихни якнайшвидше розбагатіти ціною надривної
праці.
Бобренки, ті не дуже бідували.
Вони в оренду землю віддавали.
У Кривохатках хатка та нова
єдина, може, хатка не крива
Раннє вдівство озлобило Бобренчиху насамперед через те, що тепер розбагаті­ти стало набагато тяжче:
...лишалася вдовою,
лютіша стала до роботи вдвоє.
Було не вип'є, бідна, і не заїсть,
уся пішла в роботу і у злість,
Така уже зробилась, як Яга.
Проворна, хитра Бобренчиха прагнула мати вигоду з усього. Переживаючи, що з походу син може повернутися калікою, вона заохочує Марусю вірно чекати його, та ще й улесливо дякує дівчині:
І чим же ми за це тобі віддячимо?
–казала так Бобренчиха не раз.
Коли ж Гриць прийшов додому живим і здоровим – уцілів один з небагатьох, мати враз змінилась, зметикувавши, що син може одружитися з багачкою;
Не відкладай же, ти тепер на часі.
І не катуйся, завжди так було,
Тепер дівки до гарних хлопців ласі,
багато хлопців, сину, полягло.
У інший час посватався б ти, дзуськи.
Жених у неї був би й привозний.
Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,
бо хлопець ти, нівроку, показний.
Лицемірство Бобренчихи не має меж, У свою авантюру вона ладна вплутати навіть Бога і Марусину матір:
Зустріла матір десь біля криниці.
Про дощ, про грім, про курку, про бичка.
Що добрий гетьман був із Остряниці
і що хазяїн добрий з Вишняка,
Що час летить, і треба якось жити.
Любов любов'ю, а життя важке.
Що вже дітей пора б і одружити.
Насамкінець промовила таке:
– Якби ти добре в Бога попросила,
то мали б ми ще й радість на віку:
твоя пішла б за гетьманського сина,
а мій хазяйську сватав би дочку.
Орихна впливає на сина різними засобами. Ось вона, міркуючи нібито про себе, у присутності Гриця так висловлює думку про Марусин талант:
Хіба то дівка? То ж таки ледащо.
Усе б співала. Боже упаси!
Ми вже й без неї з'їхали нінащо,
а з нею геть вже зійдемо на пси.
Яка зла, несправедлива характеристика дівчини! Але Бобренчисі цього замало. Гриць усе ж вагається. Тоді мати міняє тактику і відверто погрожує позбавити
спадщини:
Іди, женись, хай буде не по-людськи.
Але як пустка свисне у печі,
то, наплодивши злиднів, голопуцьків,
не посилай до баби по харчі.
Щоб так і знав: як сходитиму з світу,
то не лишу тобі і заповіту.
Все одпишу на церкву й монастир,
-на всю Полтаву будеш багатир!
Ще в іншій сцені бачимо лицемірну Орихну в янгольській подобі, здається, її б вустами мед пити:
Введи у дім дружину собі, ладу,
То ж має бути рибка золота.
Сяк-так приборкавши Гриця, Бобренчиха навіть після сватання не зовсім ві­рить в удачу, тому й терпить синові викрики та ще я ласкаво заспокоює його:
І як я потім у шинку напився,
на матір крикнув вперше у житті!
Вона ж сидить та гладить по голівці,
так тихо гладить голову мою.
Нічого, – каже, – я надійній дівці
тепер тебе, мій сину, віддаю.

Сім'я Гордія і Ганни Чураїв була збудована на довір'ї, взаєморозумінні й любові. Маленька Маруся мала її за взірець. Прекрасні вродою, душею і помис­лами, Чураї стали і для дорослої, але вже битої нещастями Марусі ідеалами жіно­чої краси й чоловічої мужності.
Красива я була, правда?
Схожа на свого матір.
Смілива я була, правда?
Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда?
Схожа на свій народ.
Якщо Гордій Чурай у романі і в уяві дочки проходить спогадом і легендою, то Ганна Чураїха – цілком реальна жінка. Цей образ настільки переконливо правдивий і виразний, що він сприймається нами як історично достовірна особа. Мати для Марусі не тільки сповідниця народної моралі, добра порадниця, а й захисниця. Згадаймо її слова на суді:
Чужа душа–то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз.
Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.
І чим же, чим ви будете карати
моє смутне, зацьковане дитя?
Чи ж вигадає суд і магістрати
страшнішу кару, ніж таке життя?!
Ви грамотні. Ви знаєте латину.
За крок до смерті, перед вічним сном,
одного прошу: у мою дитину
не кидайте словами, як багном!
Стара Чураїха тяжко страждає за зраджену дочку, мучиться її муками, плаче разом з нею, носить передачі у в'язницю (яблука, пиріжки, чистий святковий одяг
і бабусине намисто), хоча сама в цей час ледве тримається на ногах і чи не найбільше потребує допомоги. Ганна все життя вела себе гідно і повчала свою
дитину не нести горя на люди. "Нещасливе доччине кохання сповнює матір відчаєм не тільки тому, що так сталося, а й тому, що така дівчина, як Маруся,
варта була кращої долі:
А раз сказала з розпачу гіркого:
– Є ж лицарі у нашому краю!
О Боже мій, на кого ж ти, на кого
збанітувала молодість свою?
Грицькові перепросини Марусі мати зустрічає гіркими слізьми і сприймає як обрану, навідріз відмовившись благословити шлюб. Це свідчить про високу гід­ність
цієї жінки та її безкорисливість: вона не хоче такого одруження доньки, хоч це був би добрий урок для фарисейки Бобренчихи і її пихатих сватів.

Сім'я ж Вишняків подана виключно через батька І дочку. Багач на всю губу, Вишняк був добрим крутієм і вмів завжди бути у виграші та виходити сухим з води:

Хто за Богдана, хто – за короля.
А він – за тих, которії не проти.
Вся Україна полум'ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки.
У гірку для України годину Вишняк також не втрачав олімпійського спокою і нагоди мати користь:
У всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах –
чураївські голови на палях;
і вишняківські голови на плечах.
Та коли образ Вишняка в романі виконує функцію своєрідного кривого дзер­кала і с статичним, Вишняківна в любовному трикутнику Маруся – Гриць – Галя відіграє значну роль і подана в певному розвитку. Не така вже вона й примітивна, як зумисне подає себе на суді, кажучи:
Що він ходив до тої чарівниці,
панове суд, то істина не є.
Це лише її своєрідна спроба простакувато захиститися від людського осуду. Інша річ, що всі життєві втрати Галя вимірює матеріальною вартістю, тому в її
свідченні звучить не стільки жаль за нареченим, скільки за витратами на весілля:
Вже тато наш і на весілля втратились,
а Гриць умер... а Гриця вже нема.
Журба, гризота, докори сумління не властиві Галі. Навіть під час судового процесу "Сиділа Галя, наче панська рожа", що аж ніяк не підкреслює її страждан­ня. У той же час Вишняківна не є примітивним і безневинним створінням. Гриць наївно порівнює її з ховрашком, недооцінюючи Галиної хижості. У ставленні
до Марусі Вишняківна безцеремонна, нахабна і жорстока, невміюча і небажаюча стримуватися навіть у межах сільської моралі. Сміх, який раптом вирвався в неї при зустрічі з пригніченою зрадою Чураївною, зловтішний і такий брутальний, що навіть подруги багачки роблять їй зауваження:
Ішли дівчата, освятивши квіти.
Я привіталась, проминула їх.
І раптом з гурту, десь позаду, звідти,
мені у спину пролунав той сміх.
А я ішла. Підкошувались ноги.
Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж
.А я ішла, не бачила дороги,
і сміх стримів у спині, наче ніж.
Вишняківна позбавлена елементарної порядності, не знає міри дозволеного й границі недозволеного. Навіть Гриць констатує з розпачем і огидою:
А якось раз приходжу, застаю –
співає пісню – при мені! – твою.
Чим ближче пізнає Бобренко Галю Вишняківну, тим більше вона програє в його очах у порівнянні з колишнього коханою Марусею. Згадаймо перше Грицеве враження від молоденької і дорідної Галі:
А Галя їде, стрічкою блискоче.
А віз високий, як гарба пливе.
Оце так віз! – сміявся. – Не доскочиш!
Дочка хазяйська павою пливе.
Неприховане захоплення дуже швидко згасає від черствості Вишняківни, її байдужості до того, що дїється в душі Бобренка. І в Гриця з'являється якась
фізична бридливість до дівчини:
То слава Богу, що боронить звичай
чіпати дівку. Я ж би і не зміг.
Палив мене такий великий відчай,
отак би встав та й безвісти забіг.
Марусині спогади – своєрідні екскурси в минуле – подають читачам життя Бобренка від малої дитини до повнолітнього юнака-месника, У Грицевому харак­тері
було чимало хороших рис, і майже всі вони – наслідок впливу Марусі. Навіть героїзм у боях і ризикована втеча з полону – теж спроектовані на Марусю, викли­кані її жертовністю І любов'ю:
І жде мене невінчана жона.
Проте змінити внутрішню людську суть не можуть ніякі впливи. Бобренчишині гени спонукають сина до несподіваних рішень, в нього зароджується бажання
скористатися ситуацією, отримати винагороду за попередні чотири роки, змарновані в боях:
Душа розм'якла якось, заморилась,
хоч коники ліпи, як з м'якуша.
До всього звикла, із усім змирилась
і від життя схотіла бариша.
Страшні слова, з якими звертається Гриць до Марусі, марно сподіваючись на її розуміння, – уже потенційна зрада, уже явне відступництво:
А якось каже: – Щастя треба красти.
Хоч добре, не заклюнулось дитя.
Весілля знову мусимо відкласти.
Що зробиш, мила, як таке життя?
У той же час Бобренко – не бездушний парубок-джигун. Його мучить сумління, в душі ще бунтують почуття, він боїться розплати долі за зраду. Про це Гриць
старається навіть сказати матері, намагається переконати стару, надіється на її розуміння:
А що покрив я дівчину неславою?
Не буде, мамо, доля нам сприять
І хоча Маруся каже про приготування до весілля в Бобренків осудливо:
А вже Бобренки з тим усім не крились.
Не встигла їм душа й почервоніть,
- Гриць катується не менше Чураївни (танець з Галею "навиворіт душі") і ро­бить спробу виправити помилку, але на перепросинах знову хоче своєрідного "бариша" – Марусиного жалю, прощення, співчуття, вдячності, що вернувся. Надто багато в Бобренкових словах такого, що не робить йому честі:

цинічного оправдання:
Життя – така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?
надмірно-штучної зневаги до Галі:
-Що Галя – гуска, то й по ній це видно,
звинувачення Чураївни, що причарувала:
-А може, й правду кажуть, що ти відьма,
приворожила – і пропав навік.
Бо що б мене інакше так палило,
чого я так страждаю і борюсь?
Куди б мене в житті не прихилило,
а все одно до тебе я вернусь,
цинічної відвертості:
-Як хочеш знати, – так, я їм продався,
але в душі на тебе я молюсь!
хитрості й словоблудства:
-Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисне й правдиво,
–неначе він про подвиг говорив.
Саме під час перепросин і була зруйнована Грицем остання фортеця любові. Ось чому так трагічно звучить з Марусиних уст:
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!